Арт-проект людей і горобців

А що коли би взяти і захотіти те, що не збулося, і намріяти, і повірити в намріяне, і захотіти, щоб намріяне стало справжнім, і себе перевтілити, і усіх навколо себе – і людей, і птахів, і битись-битись від фантазії в екстазі, а коли зрозуміти, що то лиш фантазії, то повернутись, і продовжити cобі життя звичайне.

Сісти одного разу десь на лавці в теплому чи прохолодному літньому парку, зажмурити очі й нафантазувати а геть усе що заманеться. Наприклад, а що би було, якби я став піаністом? Перенести свої пальці на клавіші в Нью-Йорк, Маямі, Париж та Київ і показатися в кожному з цих міст зовсім іншим, не тим, ким є, але тим, ким би міг стати.

А потім так само просто, після кількагодинних блукань кращими містами світу, винирнути з фантазії й замислитись над дилемою, а хто винен в тому, що я не став піаністом. Гарно подумати й крайніми зробити горобців.

Далі — уривки твору.

Король не здається і починає наступ іще раз. Посміхається сам до себе, бо уявляє: навпроти - величезне вікно, на всю стіну, без перетинів, і пейзаж сіруватого Бронксу з нього. Посміхається, бо в уявному склі бачить свою усмішку. Бачить її перш, ніж уявляє існування вікна та ідеї як такої, власне. Таке собі передбачення передбаченого. Бачить горобців. Звідки в Нью-Йорку взялися горобці, звідки у Бронксі взялися горобці, звідки в голові у Короля Клавіш взялися горобці? Вони літають, кружляють, край неба палають, пурхають біля скла, як стріли, передають вітання цьому несповна розуму молодикові у пустій відлюдній кімнатці на четвертому поверсі. Якоїсь миті йому хочеться бахнутись на матрац і заснути, щоб ці примарні горобці за вікном геть вшилися з його пам’яті. Але їх налітає ціла зграя, недобра велика зграя, і вони, пурхаючи, цвірінькають біля уявного скла уявного вікна; Король Клавіш знімає з клавіш праву, ліва ще дотягує баси, аж раптом з розгону горобці починають відлітати на дистанцію й цілити в скло і падати штибом за горизонти уявного скла уявного вікна, вниз, йому не видно. Естафету підхоплює ціла зграя, Король Клавіш здогадується, що це кольорове змагання – горобчача кров потьоками стікає по уявному склу уявного вікна, правила прості – хто виб’є з голови більше фарби. Король Клавіш геть припиняє грати, піднімається, права нога, зачманіла на педалі, затерпає і не дає Королю ступити. Уявні горобчачі змагання полонять його уяву. І він падає непритомний.

* * *
Додому Король повертається о другій ночі. Заринає у перехід на John Street, усі вже поснули, в переході дуже воняє сцяками. Король чує схлипування, хтось плаче. Обрежено проходить повз турнікет і за секунду на платформі бачить жінку. Вона не зважає уваги на незнайомця, бо не бачить. Приємно одягнена, у довгій спідниці у великі квіти і коричневий піджак, не так щоб стильно, але дійсно нормально як для жінки в дві години ночі, самотній і на платформі.

Він ніяковіє – там тільки їх двоє, їй все одно, йому ніби і теж, але що робити? Що робити? Тихо підходить до морально-постраждалої. Він ніяковіє – там тільки їх двоє, їй все одно, йому ніби і теж, але що робити? Що робити? Тихо підходить до морально-постраждалої.
— З вами все гаразд, пані? – обережно запитує. Ніби заглядає у її очі, бо вона, сука така, все одно на нього не реагує.
— Ні. – відповідає, і ще гучніше починає ридати. Королю стає аж якось смішно. Він боїться запропонувати їй допомогу – раптом вона попросить щось таке, що дати він їй не зможе. Йому за себе не соромно.
— Я вам можу допомогти? Без вагань:
— Ні. – знову плаче і додає. – Не знаю.
— А що сталося?
— Я загубила свого брата. – трохи втихомирюється.
— А як вас звати?
— Соні.
— Соні, а як звати вашого брата?
— Його звати Нік.
— Добре. А скільки Ніку років?
— Йому 39.
Короля Клавіша трохи застовбичує, але він не втрачається.
— А як ви загубилися?
Жінка через схлипи повільно, але розбірливо, продовжує:
— Ми удвох заходили в метро, і раптом він зник. Я його шукала, але його нема. Вже три поїзди проїхало, а його все нема.
— Будь-ласка, не плачте. Він обов’язково знайдеться. Може, ви хочете використати мій телефон, щоб зателефонувати йому.
— Ні, дякую.
Жінка трохи заспокоюється. І навіть посміхається.
— А я вам можу якось допомогти? – іще раз запитує.
— Ні, дякую.

Чомусь згадую, коли в дитинстві, було тоді шість років, я гарно покалічив одного старшого від мене сміливця. Ми тоді з мамою, татом і сестрою Надьою, на чотири з половиною роки старшою від мене, жили у селі Суємці. I’m from Ukraine originally. Жили у старого діда Толіка, знімали у нього кімнату, той хворів на туберкульоз, часто ходив по хаті і бухикав. Часто курив у своїй майстерні – він щось майстрував, казали люди, що непогано майстрував і багато пив. Ще казали, що дід Толік алкоголік, але він здавався мені добрим дядьком. Коли-не-коли він до мене мугикав. В один з таких днів життя у старого туберкульозчика я пішов гуляти на сільську дорогу з хлопцями і дівчатами, там був мій одноліток і кращий друг Сашко Куць, їхня хата стояла навпроти хати нашого діда Толіка. З нами було, кажись, пару дівчат, малолєток, і красень чотирнадцятирічний Богдан, він приїжджав до своєї баби Олени з Києва кожного року влітку, my sister Nadia adored him. Але він не звертав на неї уваги. Ми усією когортою пішли до сільського струмка, більше схожого на хвосу, він розташований був в метрах п’ятдесяти від сільського клубу і бібліотеки з пам’ятником Леніна – мале-е-е-е-е-нький такий місточок, під ним пробігали струмочки, але недобрі люди скидували туди непотріб, скло, обгортки кидали, сміття, найбільше скла було і банок гострих з-під консерв, дурні люди. Богдан став на краю мосту, там і краю не було, просто перехід з бетону, як підвода чи машина їздила, то трохи трусило. Каже: “Споримо, що мене ніхто не штовхне”. Я стою собі, малий, і думаю. Ні, в ті хвилини я таки якраз нічого і не думав, бо й мить не промайнула, як Богдан лежав усім тілом та своїм красивим столичним обличчям на побитому склі та порізаних консервах. Й зоглядітися не зміг, як я підбіг до Богдана й руками відправив його у двометрової висоти невідомість. Я злякався, побілів чи почервонів раптом - не пам’ятаю, але в фарбу якусь точно одягнувся, друзі стояли навколо, хтось почав кричати, хтось так і застовбичив на місці через траплене, а я зорієнтувався і чкурнув. Біг, як комета, прудка комета, що зробила шкоду і втікала не від покарання, а від сорому за скоєне.

Біг посередині дороги, назустріч пилюці, повільним підводам і жінкам на велосипедах, ті їхали на паші доїти корів. Як мої підлі руки могли таке вчинити? Він помер чи ні? Я біг довго, і думалося мені усю дорогу. Бачив очі мами, вона не кричала, просто стояла і дивилася, прискіпливо у мої малечі вічі, своїми голубими очима; мамо, не треба на мене так дивитися, це не я, це вони, вони, мої пальці. Вони роблять лихо. Мамо, відрубайте мені мої пальці! Мамо, відрубайте, я вас прошу! Добігаю до хвіртки, ледве напоспіх відкриваю її й чемчикую в садок, наш великий яблуневий садок, що граничив з сільським дитсадком, я у дитсадок не ходив, бо в перший день перебування там вкрав маленький металевий іграшковий утюжок, мені дуже сподобалась та річ і мене, малого, шестирічного звинуватили у розкраданні казьонного майна. В правому кутку садка біля дороги забігаю в крихкий дерев’яний туалет і ховаюсь там. Закриваюся зсередени, крізь щілини блискає-лоскоче сонце, блискають й мої очі, уявляю, як мене шукають, як все село на чолі з дідом Толіком ходить вулицями і заглядає у кожну щілину, щоб знайти малого вбивцю і повести на всезагальний суд. Чую, як на даху, зверху, на шифері, трохи оббитого по боках, цвірінькають горобці. Блядь, суки, замовчіть! Ви мене здасте сільській громаді. Горобці не зважають. Випростовуюсь у повний зріст, не достаю до стелі, починаю стрибати, щоб нашугати цвіркунів. Не дістаю, чимдуж відштовхуюсь від підлоги. Відро зі сцяками. В глухих місцинах в туалетах в нас ставлять відра. Цвіркуни знадвору. Нерви в душі. От би взяти вдома татову воздушку чи просто гарну палицю і перебити цих цвіркунів. Щоб аж кров бризкала, ти їх бити будеш, не попадати, інколи попадати, злість виходитиме, горобці лякатимуться злості і самі у полон здаватимуться. А я все одно їх вбиватиму. Горобці не чують моїх внутрішніх погроз, горобці продовжують цвірінькати. Здається, ще дужче. Як пісню співають. Я тихенько, дуже тихенько перестаю змагатися, опускаюся на підлогу, сідаю. Туалет, в принципі, зовсім невеликий, але вистачає, щоб обпертися з одного боку і випросталися у повну довжину. Моя вага – 24 кг. Худенький вбивця…

* * *
Наголо вибритий, високий, дуже великі зелені очі, в тих очах можна було б намалювати велике-таке-велике поле колосків, там і без зайвих зусиль й волошки помістилися б, і коли вітер схвильовано плекав би ту рослинність, здіймався і налітав раптово, не питав дозволу - на те він і вітер, колоски з волошками виринали б з його очей в реальну дійсність. А добрі люди мали б право напаласувати з тих очей красиві букети й дарувати таким самим добрим людям, друзям своїм. Тільки виймати треба обережно. Король обережно прихищає до себе його рукою, тримаючи за потилицю. Ніби ривком, але призупиняє напівдорозі, дивиться прямо у ті вічі, вітер хитає пшеницю, волошки – то там, то ніде – не густо, тремтить, завмирає, щоб перепочити і цілує. Глибоко. Проводить нерівно по обличчю, вириває свого язика з розпашілого рота і проводить спочатку по щоці, кусається щетина, приємно обом, може, котромусь приємніше, виду не подають; спускає язик нижче, натрапляє на шию, встелену ще густішими зарослями, раптом зупиняється і припиняє ласки. Тулиться до грудей, слухає. Всередині – струси. Нерівномірні поштовхи, і такі неритмічні, задамо їм темпу. Незнайомець підіймається на повний зріст, таки високий, вищий од партнера. Стає на унітаз, знімає сорочку. Кидає на підлогу. Тремтить. Король, підходячи, міцно обіймає за сідниці, притуляється. Ковзає пальцями по стрункому тілу, зупиняється на грудях, розтирає соски, хоче дістати губами, повільно скидає одяг з себе, зрештою зостається у самій білизні. Зводить юнака з підвищення й швидко роздягає. Той слухняно віддається йому в руки і спокійно чекає, коли вони своїми розпашілими тілами нарешті пристануть один до одного.

Вона працювала la concierge на 391 Rue de Pyreness, мала у підпорядкуванні десь з 90 квартир, там і жила у скромній, обідраній з усіх боків, коморі. Геть двері толком не закривалися на замок. Залишала так – відкритими, нічого цінного в ній не було. Життя Сід не вражало насиченістю подій. Вночі вона бродила зашкарудлими брудними пабами, особливо тими, що близько прилягали до її помешкання. Відсипалася до полудня. Потім підіймалася і йшла на подвір’я відстрелювати горобців для свого улюбленця, кота Гаррісона. Ніхто й ніколи не посмів поскаржитися до Грінпісу на рожевоволосу ніщивницю парижських горобців. По-перше, ті негідники нагло засирали подвір’я, і коли-не-коли срали прямо на голови деяким мешканцям будинку. По-друге, так склалося, що кота Гаррісона так само не любили, як і тих горобців, бо він був аж занадто приставучим – лазив по сходах, застрибував на вікна та голосно нявкав під дверима квартир. Єдине, що заспокоювало Гаррісона – це його Сід та щовранішня порція мертвих, але теплих горобців. Він нажирався й не висовувався аж до самої ночі. Всі, включаючи Сід, Гаррісона і мешканців будинку, від того робились життєво упокоєними.
- Доброго ранку, Сід! – Король Клавіш визирає з вікна свого вузенького помешкання й бачить Сід на подвір’ї. Вона завжди ходила у довгій спідниці. Якщо чесно – то вона була більше схожа та пошарпану алкоголічку, яка кожної ночі шукала пригод і ходила до пабів, щоб співати там американське кантрі.
- Доброго ранку, красунчику! – чемно відповідає Сід. Вона, обперта на дерев’яні поручні, якимось кволим чином прилаштованих до східців, влучно вдивляється на дахи будинку.
- Сід, твій Гаррісон порадував мене минулої ночі – навідався в гості. Але я його прогнав. Нічні коти за вікном наганяють на мене страхи.
Те подвір’я зовні було якимось літературним. Хотілося вірити, що в такому подвір’ї мали жити самі писаки – подвір’я, вистелене бруківкою, по колу охоплювалось п’ятиповерховим будинком з чотирма чи п’ятьма

під’їздами. Будинок старий, пошарпані, облізлі стіни і квіти, дуже багато квітів в пластмасових горщиках на холодній вологій бруківці. Залишки квітів. З іще одного вікна визирає Ванесса, австралійка, вона переїхала до будинку два місяці тому, але вже встигла замалюватися перед Сід. Не зважаючи на потріпаний соціальний статус Сід, мешканці 391 Rue de Pyreness будь-яким чином хотіли потрапити до списку милості цієї дамочки. Вона мала холерний тон і паскудні звички, але зробила з себе і свого кота двох художніх персонажів, яких всі тихо любили й поважали.
Ванесса трясе якесь рябе простирадло прямо на голову Сід, та висмоктує вже другу цигарку поспіль. Прокрикує:
- Якщо наступний Новий рік наш Саркозі буде зустрічати з новою красунею, то ми натомість цілком перспективно можемо виставити вимоги повернути право палити цигарки там, де це хочеться робити.
Сід, не дослуховуючи ранкових сповідань Ванесси, зазирає до свого помешкання, згрібає з підлоги воздушку і спокійно, але вкрай театралізовано, виходить в центр подвір’я. Здійснює три презентаційних постріли в небо, таким чином до процесу вранішнього полювання вона залучає іще кількох глядачів. Стрілковий клич запрошує до вистави білявку Наташу з п’ятого поверху, була рідкісною паскудою через неповагу до французького економічного зростання, ніколи не платила за проїзд в метрополітені, жваво перестибувала, кобила, через турнікети, а в своєму офіційному статусі виявлялася поважним й педантичним економістом з міжнародних платежів в ВNP банку; гей-пару Фабіана й Жульєна, двох викладачів з короткотривалих курсів англійської у Сорбоні, Жульєн, крім того, ось уже друге дисятиліття намагався стати відомим письменником, але нічого, окрім невиразної публікації в купі з іще декількома невідомими сподівальниками на свій письменницький хист та гонорару в 600 євро, Жульєну до сьогоднішнього похмурого ранку іще не вдавалося здійснити; семирічного Валько, сина двох польських емігрантів - Марчіна та Терези, котрі до своїх двадцяти двох та двадцяти п’яти відповідно

встигли породити на світ чудернацьке хлоп’я та сповна насититися поляцькими жимняками й зубрівкою й втекти до Франції. Такого типу глядачі вишикувались кожен біля свого вікна й вирячкувато спостерігали за Сід. Та, своєю суттю відчуваючи моменти слави, викаблучкувато бралася за процесію. Гаррісону вже зводило скули, але кіт слухняно малював кола навколо великого глиняного горшка з поцвілим вологим грунтом, без жодної рослинності всередині. Вичікував. Сід з другого разу поцілює в горобченя. Зграя птахів, налякана, але знайома з щовранішньою стрілковою небезпекою, здіймається в повітря, а спритна Сід, користуючись нагодою, двома пострілами лупить іще двох серунів. Гаррісон задоволено мурликає, але продовжує бігати навколо того непридатного до нічого горшка, бо знає, ласун, що щоденна порція має нараховувати п’ять штук. Недовго длушпаючись, Сід, вичікуючи моменту, коли птахи сядуть на дощові стоки, підло ховається під ганок своєї квартири, а потім, вистрибуючи із засідки (як же кумедно у довгій спідниці з воздушкою в руці ця дамочка вистрибувала із засідки), й завершує виставу. Плюс два.
- C'est tout! – кричить.

* * *
Ще того вечора Король Клавіш попав під дощ. Такий сильний дощ не навідувався до цього міста давно. Спочатку просте моросіння, а потім він засмутився, бо його гарнющий френч і змочене клятими холодними краплями води з неба волосся зробили його схожим на Гаррісона. А згодом здійнявся (геть дурно стало від такого пориву) вітруган і вліпив град. Град напередодні Різдва ніяк не вписувався аж геть ні у що – ні в Короля, ні в його душевні стани. Сірість заліпила видимість, по дорозі де-не-де снували таксі. Король гадав, що лід з неба запав на землю ненадовго, але небо й не думало припиняти гратися з ним, тому Король скинув пальто, пройняв рукою проморожене волосся, провів рукою по не менш холодному обличчю, розчервонілому, у теміні одначе непомітно кольорів таких, і прийнявся

галайкувато стрибати, витупувати ногами. Здіймав руки догори, кричав. Кричав спочатку голосно, пізніше свою сміливість притупляв і кричав тихіше, холодно було добре, і аж такого, щоб дуже крутого, театрального відчуття, коли в живому житті граєш ролі, то й не було. Але було хороше. Не перший раз герой таке коїв. Вистрибував вбоки, витанцьовував, почав співати The Libertines своїх улюблених пацанів з Британії, неорганізовано трусити головою з волоссям, воно розтріпувалося і гарно стріпувало усю мерзлоту з себе. Якби то був фільм, то і режисера не кликали б. Актор справлявся з роллю сам.

Нахиляється. Платформа довга, і десь от-от має прийти потяг, і воно суне свого носа. Йому цікаво. Ой, як цікаво! Мама нервово відтягує дитя за руку назад, бо воно якесь занадто cхвильоване від того чоооооорного тунелю і поривчастих звуків вітру, котрі прийдуть разом з потягом. Назад, дурне! Мама в окулярах, і від того раптом глухувата, у сліпих-глухих-німих завжди підсилені органи чуття, а вона, певно, виняток – страждала на усе підряд. Ще раз сіпає дитину за руку, воно геть якось ображається, але виду не подає. Спокійно реагує, бо так сказала глухувато-сліпувата мама. Десь в його думках спливає прадавній образ дядечка Фрейда, Едіпів комплекс, дещо перефразований: син, дивлячись на свою маму, малюючи на її хімічній завивці 70-х, окулярах в золотій оправі та дооооооооовгій спідниці темно-синього відтінку образ своєї майбтуньої дружини, бив би її за необережне поводження з його сином? Себто бив би свою майбутню дружину, але, певною мірою, бив би і маму? І чим бив би?
Лисуватий в сіруватій куртці, теж в окулярах, але його природа чуттями не обділила, а тому він чує, що потягу ще нема. Він – тато. Хмуриться на маму, на ту неохайну принцесу, яка до своїх тридцяти трьох встигла перетворитися на сплетений з лози кошик, в якому в селах під краном чи під потоком свіжої криничної води з алюмінієвого відра полощуть картоплю. Таке порівняння – і нема йому причини. Тати бувають добрими, хоча й дуже рідко, але тати відчувають те, що не відчувають мами – нелюбові до жіночої нерозсудливості. Тато ще дужче підводить дитя до краю платформи, мама аж охає, завмирає, але завмирає не від того, що дійсно з того чооооооооорного тунелю вирветься звір і покладе її дитя на рейки; мама заздрить дозволеному – дозвіл прийшов не від мами, а від тата.
- Льоня, – невдоволено шарпає вона. І тягне дитя назад. Льоня супиться. Зав’язується двобій за любов до сина. Вона розуміє, що з такими дрібницями вона може втратити приязність її семилітнього дитяти, а тато, вперше скориставшись нагодою покохати своє дитя, покаже свою чоловічу мужність і забере його в неї. Здається, розуміє це і Льоня, він геть вириває

руку сина з її руки. Ставить його маленьку ніжку на край платформи, заступаючи своїм кросівком сорок другого розміру і потихеньку перехиляє, щоб дитя побачило сердцевину того страшного чооооорного чудовиська якнайглибше. Вони обидва чують віддалений гул, він наростає, але повільно, і вони обидва, навряд чи обидва, але точно хтось один із них насолоджується моментом чоловічої дружби. Вони дружать. Тато щось говорить синові, розповідає, жаль, що він не конструктор чи працівник метрополітену, він би заполонив його увагу розповідями про складні конструкції і те, як будуються метрополітени. А той би розповів у школі, що знає про таке. Бо йому сказав тато. Зрештою, тато бере його за руку і відводить. За десять секунд в сантиметрах двадцяти від носа котрогось із них мчать голубі вагони. Сім’я заходить до вагона.
Разом з ними до потяга заходить Гомер. Він, стоячи на платформі неподалік сімейної пари, вирячкувато спостерігав за дивацькими повадками мами, Льоні і сина. Йому сподобався Льоня.

* * *
Баба лежала у труні, старій було не звикати, злягла вона сім років тому й так і не встала, навіть перед смертю. Її розум понівичився, вона не пам’ятала ані Гомера, ані його маму з татом, десять років тому в неї вийняли два ока, бо сліпотень мав вилитися у мозкове зараження. Що може бути неприємнішим, як перед зміною землі на небо шість літ по тій землі не ходити і через якихось невдалих хірургів останні десять не бачити, куди ти переїдеш після смерті.
Бабу нашатирили дуже добре. Її обличчя покрилося нездоровим жовтуватим цвітом, саме цвітом, а не кольором, бо, здавалося, що баба нарешті у спокої розцвіла, і була готова до процесії свого трансформування. Гомер ніколи й нікого раніше не хоронив, але процес його аж ніяк не лякав, навіть радував і всіляко цікавив. Лише губи бабині виглядали нечемно – їх начебто зашили ниткою, бо вони по краях якось

дивно зціпилися й зашарувалися, наче кров’яна рана. Крові, правда, не було, зате була якась дивність, яка Гомера заводила.
- Бабо, ви ж бо жити хочете?
Йшов дощ, і по дорозі каламутилася важка грязюка з сільським гноєм. Гомерові припало повільно плестися на зеленуватому Ланосі за похоронним строєм родичів померлої та місцевих алкашів з мундзями, котрі похоронними наїдками та оковитою на поминках продовжують собі літа. Гомер віз у машині двоюрідну сестру померлої – вісімдесятип’ятирічну прудку бабцю, яка, наче швидкий грім, іще могла обігнату усю ту тужливу свиту, але сказала, що болять ноги, тому довелося везти стару автівкою. Запитання послідувало тематичне, баба насторожено, але з посмішкою, такою доброю і здивованою, геть Гомерові приємно від тої посмішки стало, перепитала:
- Чи хочу я, сину, жити?
Блакитні, здається, очі в неї.
- Колись у нас на селі була одна стара бабця. Може, така, як ця, може – й старша. То ходила вона, сину, до церкви напомацки, вже майже чорна од віку стала, ноги ледве перекидала. Але так жити хотіла, що кожного дня до церкви ходила і у Бога просила прожити хоча б іще один день. Бог їй той день давав, видко, за її старання.
Якби не було на чому нести бабиної труни, Гомер би з радістю (а може, то гордість) ніс би труну в парі з парубками на своїх плечах. Що стане приємнішим, аніж нести свою бабу, яка дала життя його діду, дід дав життя його тату, а тато дав життя йому. Баба Настя на старість геть зсохлася, й ангели навряд чи стомляться, переносячи її душу на небо.
Били у дзвони, коли проїжджали сільську церкву. Тарабанив місцевий дзвіняр, плакали люди з велосипедами по обидві сторони заасфальтованої дороги. Навіть припинили розвантаження продуктових товарів до продуктового магазину, вантажники поховалися в машину й спокійно вичікували, поки бабу на вантажівці провезуть. Коли дісталися кладовища,

Гомер побачив вириту могилу – неглибоку й нешироку, її рили сільські алкоголіки, рили її вже неодмінно напідпитку. Труну з бабою поставили біля виритої ями на земляному підвищенні, мало розпочатися прощання з Настьою, але перед тим Гомерів дід виголосив наступне:
- Люди добрі, простіть мою матір, якщо щось погане вкоїла.
Те дідове “люди добрі” прозвучало чуйно, Гомер замислився іще дужче від того звертання. Певно, на поминки приходять тільки добрі люди. Чи раптом добрими стають вже там. Але ненадовго. Точно й саме так!
Добрі люди почали прощатися, цілувати бабу в три місця – у спеціально вмощений в неї на лобі папірець, у руки під тюлевою тканиною і геть задубілі ноги. Коли дійшла черга до Гомера, він запримітив під хустиною, одягнену бабі на голову, білий папірець – баби казали, що то спеціально куплена у місцевого попа прохідна на той світ. У нас вже купують і білети на той світ! Гомерові захотілося поцілувати бабу в губи, але він обрав тих три місця. Труну забили двома цвяхами-сотками – зверху і знизу, старі баби кричали, що більше бити не треба, бо, може, баба вилізти схоче і не подужає. Потім опустили на низ й засипали.